Понад 30 років тому в КПІ ім. Ігоря Сікорського відкрито Картинну галерею ім. Григорія Синиці. Сьогодні його полотна прикрашають хол ЦКМ. Насправді, швидше не "прикрашають", а промовляють, запитують, звертаються голосами предків до нас, нинішніх, хто пробігає повз у повсякденній метушні. Їхній автор – художник-монументаліст, "бойчукіст", шістдесятник, наставник і вчитель плеяди відомих українських митців Григорій Іванович Синиця – своїм хистом, усім своїм буттям засвідчив любов і відданість національному, народному, українському.
Доля. Про тернистий шлях художника та замовчування його творчості у радянський період написано чимало. Він пережив революцію, війни та голодомори. Не отримав диплома про освіту, проте став визнаним мистцем. Дивом врятувався від розстрілу в Бабиному Яру. За участь у повоєнній відбудові Хрещатика (керамічними плитками з його узорами облицьовано будинки) та в реставрації Маріїнського палацу (винайшов спеціальний склад глини, завдяки якому вдалося відлити втрачені барокові вази) його кандидатуру було висунуто на здобуття Сталінської премії, але потім, без будь-яких пояснень, пропозицію зняли. На його очах відбулося падіння російської імперії, розвал радянської системи та становлення незалежної України. Лише в 1990-х до митця прийшло визнання: персональні виставки у найкращих залах, зокрема 1988-го в КПІ, схвальна преса. У 1992-му його вшановано найвищою в Україні творчою відзнакою за вагомий внесок у розвиток культури й мистецтва – Державною премією ім. Т.Г. Шевченка (нині – Національна премія України імені Тараса Шевченка) "за відродження української національної колористичної школи монументального живопису", а також за твори циклу "Україна – життя моє".
Мало хто знає, що чільне місце у виборюванні національної премії належить Вченій раді Київського політехнічного інституту та мистецтвознавцю, соратнику художника, Григорію Мєстечкіну. На 85-му році життя Григорія Синицю прийняли до Спілки художників України (без заяви художника). Ще за рік його було удостоєно звання заслуженого художника України.
На фото: Нестор-літописець, 1970 р.Символічно. Як не дивно, роботи, створені пів століття тому, сприймаються як сучасні. Зокрема, "Нестор-літописець". Велетенська постать літописця зображена на фоні голубого Славутича. У правій руці, на рівні грудей, він тримає перо, у лівій – пергамент із текстом. Стоїть на пагорбі, заквітчаному дивними квітами. Довгий одяг із темно-коричневих каштанів на синьому тлі. Навколо голови – сяйво з променів, від усієї постаті відходить світло, тепло, велич. Праворуч – схили родючих земель, ліворуч – храми. Споконвічно наші українські землі, на які сьогодні зазіхає ненажерливий сусід, і велична фігура, що символізує народ, який ніколи не був загарбником, а робив своє та плекав культуру і духовність.
На фото: Бабин Яр, 1961 р.Картина "Бабин Яр" наче розділена навпіл. Нижня частина – червоно-багряне провалля яру, на пагорбах тільки темна зелень. Навколо – жодної живої душі, а вдалині, на фоні чорних клубів диму – білокам'яний Київ. По всьому горизонту тягнуться чорно-сині патли диму від пожеж. Ця трагічна сторінка історії, змальована художником символічно і страшно, перегукується з сьогоденням: вирви від снарядів і бомб, спустошені міста без людей, у небі – суцільні заграви.
Згадуємо. Листопад – грудень минулого року виявився багатим на мистецьке життя у Києві. У Національному музеї Тараса Шевченка відбулася виставка до 100-річчя Віктора Зарецького. Там згадували, зокрема, про роботу під творчим керівництвом Г.Синиці над мозаїками в донецькій школі Алли Горської та Віктора Зарецького, які у подальшому розвивали у своїй творчості ідеї наставника і творили новий, національний, колористичний напрям у монументальному мистецтві.
На фото: Зупиніться, роки 1976 р.У Мистецькому арсеналі на виставці, присвяченій В.Стусу "Поки ми тут, усе буде гаразд", демонструвалися світлини, що свідчать про зустрічі поета з шістдесятниками, зокрема і Г.Синицею, в Донецьку та Маріуполі в 1966-67 рр. Саме тоді формувалася його громадянська позиція – нести персональну відповідальність "перед землею, перед народом, перед історією".
У Національному музеї літератури України діяла виставка "У мерехтінні найдорожчих лиць", що знайомила з найближчим колом Василя Стуса. Були представлені матеріали про його найближче оточення – родину, "малу шопту" шістдесятників, зокрема і Г.Синицю, в коло яких він увійшов 1963 року і став одним із лідерів українського руху опору 1960–1980-х років.
Також у Музеї шістдесятництва презентували камерний виставковий проєкт, присвячений 65-річчю з дня пуску першої дільниці Київського метрополітену. Тут поділилися, як діяльність підземки лишила слід у житті та творчості талановитих людей з гурту шістдесятників.
Понад усе. На схилі літ, коли до художника прийшли слава і визнання, музеї наперебій пропонували Г.Синиці продати їм твори. Однак художник вирішив передати всі свої роботи – понад 500 картин, акварелей великого формату і композицій флоромозаїк у дар рідному народові. У листі до Президента України він писав: "Я прагну своїм даром народові ще і ще раз нагадати, що наше життя, наше щастя має передусім визначатись саме духовністю, любов'ю, коли інтереси України мають бути над усе". Тепер спадок художника-монументаліста зберігається в фондах Дирекції художніх виставок України, Криворізького історико-краєзнавчого музею та низки українських музеїв. І в нашій Картинній галереї. Знаймо. Цінуймо. Будьмо гідними.
На фото: Г.І. Синиця