Точніше, не разом, а в КПІ. Це про Віктора Васильовича Лазаренка, який відзначив цей шани гідний ювілей у вересні цього року. Безумовно, багато працівників Київської політехніки знайомі з Віктором Васильовичем: хтось співпрацював з відділом технічних засобів навчання, який він очолював понад 30 років (з 1992 по 2023), хтось звертався до нього і працівників відділу по допомогу, а хтось заходив у кімнату 161 першого корпусу, де працює відділ, як до музею історії перших років існування КПІ. До слова, це дійсно музей, куди нині навіть водять екскурсантів, які відвідують університет, і створено його з ініціативи і за найбезпосереднішої участі Віктора Лазаренка.
…А починалося все з події не дуже втішної: влітку 1975 року випускник школи в Нових Петрівцях Вітя Лазаренко не набрав прохідного балу на вступних іспитах до КПІ. Потрібно було влаштовуватися на роботу. Тут сумнівів не було – вирішив працювати тут-таки. Знайшлося і місце на тому факультеті, про який мріяв, – факультеті систем управління (так тоді називався нинішній ФІОТ), і першим записом у новенькій трудовій книжці стала посада лаборанта кафедри технічної кібернетики. До праці став в обчислювальному центрі, обладнаному вітчизняними електронно-обчислювальними машинами МІР-1 і МІР-2, створеними, до речі, в Інституті кібернетики Академії наук України під керівництвом академіка В.М. Глушкова.
На запитання, чому було обрано саме КПІ, Віктор Лазаренко відповідає так: "Мабуть, це єдине, що мене цікавило на той час – якась техніка, якась електрика. Мене навіть током вперше стукнуло, мабуть, десь у три роки, коли проводив "експеримент" з маминою шпилькою та розеткою". Потім були ще епізоди. "І я зрозумів, що треба щось знати, щоб щось виходило", – каже Віктор Васильович. Тому вибір був цілком усвідомленим.
… Після першого року роботи, Віктора Лазаренка призвали до армії – цей шлях в ті часи пройшли мільйони молодих чоловіків. Тож він уточнює, що у нього-таки була перерва в КПІшній біографії, хоча про інститут не забував. Отож після демобілізації – одразу на роботу на ту ж само кафедру, де працював до призову, підготовчі курси, вступ – і ось він, омріяний студентський квиток! На стаціонарі навчався лише рік, перейшов на вечірній, адже відчував себе цілком зрілою людиною, яка мусить сама заробляти гроші – на себе і щоб допомогти своїй сім'ї. Працював у лабораторії технічних засобів автоматичної системи управління вже техніком, а згодом – і старшим техніком. Після 3-го курсу його перевели на посаду інженера. В ті роки вперше побачив море – на інститутській базі відпочинку "Маяк", де працював влітку. Між іншим, саме там познайомився зі своєю майбутньою дружиною.
Невдовзі після завершення навчання в професійному житті Віктора Лазаренка відбулися деякі зміни: його запросили на роботу в щойно створену лабораторію навчального телебачення, причому одразу на посаду заступника начальника цього підрозділу. Це, насправді, був справжній інститутський навчальний телевізійний центр. Центр цей кілька разів змінював назву, доки не став відділом технічних засобів навчання, який 1992 року Віктор Васильович і очолив. Утім завдання, які виконував і виконує відділ, полягали не лише у технічній підтримці навчального процесу засобами відео- та звукозапису, а також забезпеченні трансляції певного контенту. Майже з самого початку його існування працівники відділу з ініціативи Віктора Лазаренка почали фільмувати на відео найбільш значущі події перебігу інститутського життя. А подій тих було чимало, адже країна тоді увійшла в період радикальних змін усієї системи суспільно-політичного життя, які врешті-решт привели до розпаду Радянського Союзу та здобуття Україною незалежності. Усе це не могло не позначитися й на діяльності Київського політехнічного інституту. Одним з яскравих епізодів того часу стало проведення 1989 року в Центрі культури і мистецтв КПІ Першого установчого з'їзду Народного руху України. Його хід оператори ВТЗН також знімали, проте подивитися ті історичні кадри ми сьогодні не зможемо. "Касети одразу ж вилучили, як кажуть, спеціально навчені "працівники компетентних органів" і, на жаль, так і не повернули", – пояснює Віктор Васильович. Приблизно тоді ж працівники відділу зняли відеофільм про тогочасний КПІ "Ми сьогодні", сценарій якого написав знов-таки Віктор Лазаренко.
Йому притаманне історичне мислення, усвідомлення важливості фіксації подій сьогодення для тих, хто прийде до КПІ завтра й післязавтра, тому цілком логічною виглядає і цікавість до минулого університету. Отож Віктор Лазаренко з часом став справжнім знавцем цього минулого й ентузіастом його дослідження. Наочним результатом цієї цікавості стала кімната 161 першого корпусу, де міститься ВТЗН. Чи, радше, тепер справжня кімната-музей історії КПІ – це про неї ми згадували на початку цього матеріалу. А починалося все з того, що до його рук потрапив альбом дореволюційних світлин інституту. Серед фотографій Віктор Васильович побачив і впізнав на одній з них кімнату свого відділу. Виявляється, в перші роки існування КПІ в ній розташовувалася його бухгалтерія. "Бухгалтерія – це приміщення, в якому обов'язково бували й ті люди, пам'ятники яким тепер стоять на території університету. Вони не могли сюди не заходити: одні платили за навчання, іншим платили за роботу і викладання, – так тепер розповідає про цю кімнату Віктор Лазаренко студентам і школярам, які її відвідують. – Я називаю, звичайно, імена Патона, Корольова, Сікорського та інших, і кажу: ви зайшли туди, де бували й ці люди. І у вас всі шанси стати не гіршими і не менш відомими за них. Отож, якщо ви будете працювати, то все у вас вийде". А щоби все було як і колись, після ремонту у 2019 році приміщення було облаштовано якомога подібніше до старих фотографій. Причому все – і двері, і бар'єр на вході, і меблі, і освітлювальні прилади тощо – все це розшукали (інколи навіть на старих звалищах) і відновили, або придбали власним коштом і пристосували до інтер'єру, співробітники відділу, які, сказати б, запалилися ідеєю свого керівника й вклали багато власної праці в створення цього "живого" музейного куточка. Дещо подарували і працівники університету. Тим-то багато речей тут – автентичні, наприклад, вішалка, письмовий стіл з чорнильним приладдям, більш як столітнє крісло біля входу, старовинна шафа та стіл-бюро початку ХХ століття та інше. Є й сучасні репліки антикварних речей, які, втім, не вибиваються із загального ансамблю, а лише вдало його доповнюють.
З Віктором Лазаренком цікаво спілкуватися – завжди почуєш щось цікаве з історії університету, по-новому поглянеш на звичні речі, дістанеш слушну пораду з робочих питань. Робота відділу отримала новий імпульс – нині він ще й забезпечує запис і трансляцію в мережу усіх захистів дисертацій та виконує низку інших завдань. Ці завдання в його складі вирішує і Віктор Васильович, який продовжує працювати у ВТЗН на посаді провідного інженера, а в позаурочний час проводить екскурсії в 161 кімнаті та в історичній Великій фізичній аудиторії, продовжуючи популяризувати наш КПІ.