Київська політехніка є не лише колискою інженерної освіти, з якої вийшла плеяда науково-освітніх закладів та виробництв. Її можна назвати ще й матір'ю-годувальницею, яка прихистила в себе нові підрозділи, збагативши палітру підготовки технічних кадрів.
Кілька років тому на території відомого київського вишу, що в 1922 р. виокремився з КПІ, встановили пам'ятний знак, де зазначено датою заснування 1898-й. Ну не завадить же плюс надцять років до історії. Подумалося, а чи не знайдуться в літописі нашого університету сторінки, написані задовго до офіційної дати його відкриття. Ні, прикрашати історію КПІ не будемо. Але є цікаві її повороти, не відомі широкому загалу. Приміром, про Межигірську фаянсову фабрику.
Фаянс, а не порцеляна. У 1796 р. німецький інженер Краніх віднайшов біля Межигірського монастиря, на північ від Києва, поклади каоліну – сировини для виготовлення посуду. У Київському магістраті сиділи розумні люди, тож уже за два роки на потреби ринку та місцевої знаті поруч з монастирем запрацювала керамічна мануфактура. Вироби вирізнялися застосуванням поліхромних глазурей та використанням народних мотивів, були доступнішими за порцелянові. Але в 1874-му через імпорт дешевшої продукції та економічні прорахунки керівників виробництво закрилося.
Нові віяння. У 1919 р. на тій само території було створено Межигірський художньо-керамічний технікум, що готував художників і технологів-керамістів. У технікумі діяла модельна майстерня, майстерня кам'яних мас, вогнетривкої та тонкої кераміки, керамічна лабораторія. Студенти, окрім набуття вмінь з малюнку та композиції, отримували знання з хімії та математики. Навчальний день складався із чотирьох годин лекцій, чотирьох годин виробництва, самостійних занять та позакласного читання. Ввечері студенти мали клубні заняття: дискутували, співали, навіть діяв театральний гурток із революційним вертепом.
У 1921 р. сюди на стажування прибули випускники Української академії мистецтв (Київ) із майстерні Михайла Бойчука – Василь Седляр, Оксана Павленко (живопис), Іван Падалка (композиція), Павло Іванченко (малювання). Їхня практика переросла у самостійну діяльність. І вже в 1922-1923 рр. понад тисячу учнівських робіт експонували на художніх виставках у Празі, Венеції, Парижі та Берліні; у березні 1923 р. – на Всесоюзній художньо-промисловій виставці в Москві. Відкрили технологічний і художній факультети. Вивчали розписи Михайлівського та Софійського соборів у Києві, копіювали мистецькі шедеври. Викладачі були носіями живої народної української культури, володіли знаннями з історії мистецтва, уміли прищепити учням любов до творчості.
Після оголошення НЕПу, більшовицька влада масово закуповувала керамічні твори авангарду та продавала їх через посольства, мистецькі ярмарки та виставки. Це створювало рекламу і позитивний імідж СРСР за кордоном.
Окрім посуду, фляг і куманців у Межигірському технікумі виготовляли ще й кахлі, фігурки тварин: ведмедів, баранців, птахів. У Преображенському соборі розташували Музей кераміки фаянсової фабрики, який відвідали Л.Курбас, О.Довженко, О.Вишня, Ю.Яновський, В.Сосюра, О.Копиленко.
Керамічні роботи випускників технікуму та їх колег, виконані, зокрема, в Експериментальній майстерні Софії Київської, в другій половині ХХ ст. прикрасили інтер'єри Будинку кіно, станції метро «Хрещатик», готелів «Дніпро», «Русь», «Турист», холу в штаб-квартирі ЮНЕСКО та ін.
Перипетії. У 1928 р. навчальний заклад реорганізували в художньо-керамічний інститут. У 1931 р. перевели до Києва та перейменували на Український технологічний інститут кераміки і скла (випускники отримували кваліфікацію інженера-технолога-кераміста). Коли художній факультет передали до Одеського художнього інституту, решту закладу перейменували в Український інститут силікатів, який влився в хімічний факультет Київського політехнічного інституту.
У КПІ. З історії кафедри хімічного, полімерного та силікатного машинобудування ІХФ (нині ФАПІЕ): за часів радянського союзу згідно з постановою Ради народних комісарів УРСР у 1930 р. у Києві був заснований Український технологічний інститут кераміки та скла. У його складі на механічному факультеті з 1933 р. була створена кафедра під назвою "Процеси, машини та апарати силікатних виробництв", на якій і розпочалась підготовка інженерів-механіків для силікатної промисловості. У 1936 р. відбувся перший випуск 10 інженерів-механіків силікатних виробництв.
У 1939 р. Український технологічний інститут кераміки та скла був перейменований в Київський технологічний інститут силікатів (КТІС) і переданий до Народного комісаріату промисловості будівельних матеріалів СРСР. Кафедра продовжувала підготовку інженерів-механіків для підприємств будівельних матеріалів радянського союзу.
У 1953 р. кафедру очолив колишній ректор Куйбишевського інженерно-будівельного інституту к.т.н. Василь Федорович Дубовицький. Після приєднання КТІС до КПІ в1954 р. на базі кафедр процесів, машин та апаратів силікатних виробництв та машин і апаратів хімічних виробництв у КПІ було створено факультет хімічного машинобудування. Він розпочав підготовку і випуск інженерів-механіків для хімічної промисловості та промисловості будівельних матеріалів радянського союзу. Доцента В.Ф.Дубовицького було призначено деканом факультету.
На фото: Сувенірні вироби до 100-річчя КПІВироби. На сьогодні найбільшу колекцію Межигірського фаянсу мають Національний музей українського народного декоративного мистецтва та Національний музей історії України. Окремі предмети зберігалися в Сумському історичному музеї та Одеському музеї археології. Є зібрання в інших країнах та у приватних колекціях.
Розглядаючи на фото вишукані витвори Межигірської фаянсової фабрики, згадалися сувенірні вироби, виготовлені до 100-річчя КПІ на території університету. Мабуть, остання кераміка, хоч віддалено пов'язана з Межигірською.