"Київський політехнік" уже згадував у своїх матеріалах про технологію очищення забрудненої радіонуклідами води, що її в перші ж тижні після Чорнобильської катастрофи розробила група науковців КПІ. Її впровадження до певної міри забезпечило збереження природних водних екосистем Київщини від значного забруднення радіонуклідами і захист здоров'я багатьох людей від імовірних мутагенних процесів і негативних генетичних ефектів. Про те, як формувалася ця група і як вона працювала, згадує один з її безпосередніх учасників Анатолій Крисенко.
Вся історія українського народу пов'язана з постійною боротьбою за власне існування, свободу, незалежність. За життя. І майже кожне покоління мало свою війну.
Для нашої – старшої – генерaції, такою війною за право на існування стала Чорнобильська катастрофа та ліквідація її наслідків.
Тиха, страшна, невидима стихія, "мирний атом", що вирвався з-під контролю людини, став реальною загрозою життю на нашій багатостраждальній українській землі.
Однак війна була не тільки з невидимим ворогом, а й з причинами, що породили це лихо: бюрократичним свавіллям, замовчуванням правди через невігластво, брехнею влади, низьким професійним рівнем відомчих структур, відсутністю ініціативи і готовності брати відповідальність на себе.
Найбільшими ядерними аваріями ХХ століття стали Киштимська (південь Уралу, Челябінськ, російська федерація) та Чорнобильська.
У Киштимі в 1957 році при виробництві плутонію вибухнула ємність з високорадіоактивними відходами, внаслідок чого 10% її вмісту вилетіло в атмосферу, забруднивши 23 000 км2 території з населенням у 270 тис. осіб.
Про Чорнобильську катастрофу в Україні відомо всім. Матеріали Киштимської аварії розсекретили тільки через 30 років.
Того, що сталося в Чорнобилі, не змогли приховати лише завдяки тому, що різке зростання радіоактивного фону зафіксували скандинавські держави. Тодішній владі довелося виправдовуватися й брехати.
Під час Чорнобильської катастрофи було зруйновано активну зону реакторної установки і частину будівлі, в якій вона розташована. Висока температура сприяла випаровуванню 70 тонн радіоактивного матеріалу, що становило 18,5.1017 Бк (50 МКі), не враховуючи інертних газів. А в перші 1-2 місяці основними забруднювачами були інертні гази та 131I (так званий "йодовий період"). Саме тоді була необхідна йодова профілактика населення.
Викиди радіонуклідів тривали 10 днів. Вони сформували радіоактивний слід, який умовно поділявся на північний, західний та південний.
Найбільше забруднення 137Cs мало місце у північному і західному секторах сліду, а 90Sr – у південному.
Загальна площа радіонуклідного забруднення на території колишнього СРСР становила 100 000 км2. На ній проживало 4,5 млн людей.
Кількість довгоіснуючих радіонуклідів 90Sr, 137Cs, викинутих у біосферу, була у 600 разів вищою за викид атомної бомби, скинутої на Хіросіму. Специфіка катастрофи на ЧАЕС була в тому, що викиди тривали не секунди (як під час ядерного вибуху) і не годину (як у випадку Киштимської аварії), а кілька діб. За цей час змінювався склад радіонуклідів і метеорологічна обстановка.
Чорнобильська катастрофа також супроводжувалася викидом в атмосферу надзвичайно великої кількості гарячих часток. Фактично це оксиди та карбідні сполуки високотемпературного горіння графіту і його спікання з альфа-випромінювачами. Хоча альфа-частинки мають низьку проникну здатність, тому безпечні зовні, але надзвичайно небезпечні при потраплянні з їжею, водою, повітрям всередину організму. Через високу іонізуючу здатність, вони руйнують клітини, викликаючи онкологічні хвороби, лейкемію та тяжкі внутрішні враження.
Чорнобильська катастрофа зруйнувала чи просто змінила тисячі людських доль. Скажу про себе. Коли я навчався в інституті, уже на першому курсі почав працювати в лабораторії радіохімії (хімії радіоактивних елементів) при кафедрі фізичної і колоїдної хімії Київського політехнічного інституту. Це була сучасна лабораторія. Завідував нею енергійний і наймолодший на той час у КПІ доктор наук Юрій Якович Фіалков. У подальшому він очолив кафедру фізичної і колоїдної хімії, створив самобутню наукову школу і став відомим на європейському рівні вченим у галузі неводних систем.
Закінчення навчання в інституті я відзначив фактично готовою кандидатською дисертацією і мав до десятка опублікованих у наукових журналах статей.
На початку 80-х років минулого століття в лабораторії радіохімії була створена група молодих вчених, лідером якої був талановитий вихованець професора Фіалкова Юрій Арутюнович Карапетян. Я був членом цієї групи, і ми займалися розробкою теорії неводних розчинів, досліджували механізми переносу струму т.з. прототропного (протонного) і галогенотропного механізму. Паралельно проводилася практична робота з розробки неводних літіймістких систем для створення джерел струму з високоємним, термостійким і довгостроковим терміном служби.
Ми співпрацювали зі стратегічними державними підприємствами, головними науково-дослідницькими інститутами джерел струму колишнього Радянського Союзу.
Роботу нашої науково-дослідницької групи приховали, присвоївши високий рівень секретності, і залучили до роботи на військово-промисловий комплекс (ВПК).
Ю.А. Карапетян підготував докторську дисертацію з грифом "Секретно". Ми бачили реальні теоретичні і практичні можливості подальшого розвитку наукового напряму неводних систем не тільки в створенні новітніх джерел струму, а також у виробництві особливо чистих рідкоземельних металів, металевих покриттів, розробці біологічних систем. Було сформульовано та розписано теми докторських дисертацій, розпочато підготовку документів і матеріалів для створення першого в колишньому Радянському Союзі Інституту неводних розчинів.
І тут сталася Чорнобильська аварія з її катастрофічними за масштабами наслідками і проблемами. Наша лабораторія за допомогою радіологічного наукового обладнання відстежувала стан навколишнього середовища, моніторила радіаційний фон повітря, пилу, води, збирала проби в усьому Києві.
29-30 квітня 1986 р. ми зафіксували різке зростання радіаційного фону в парковій зоні КПІ. Неофіційно для співробітників хімічного факультету та інституту розробляли рекомендації, застереження щодо зменшення шкідливого впливу на людей радіоактивного фону та аерозолів з пилом (до речі, лише 6 травня 1986 р. тодішній міністр охорони здоров'я УРСР оприлюднив такі ж само рекомендації по телебаченню).
Десятиденне мовчання влади про можливі згубні наслідки Чорнобильської катастрофи, відсутність невідкладних і першочергових заходів із захисту здоров'я населення (насамперед, обов'язкової йодної профілактики) слід кваліфікувати не тільки як професійну недбалість, а як зумисне злочинне замовчування.
Головний радіолог-онколог МОЗ України часів Чорнобиля професор Леонід Петрович Кінзельський під час особистого спілкування зі мною розповів, що в перші тижні після аварії йому було заборонено говорити про йодну профілактику. І це заборонили видатному вченому, який, впроваджуючи свої наукові розробки, врятував від неминучої смерті майже всіх перших ліквідаторів, яких залишили в Києві, а не відправили до Москви. До речі, треба зазначити, що можновладці з Москви аж до кончини Л.П. Кінзельського в 1999 р. піддавали його нещадній критиці та утискам. Саме вони свого часу забороняли йому впроваджувати свої методики лікування тяжкохворих. Причиною цього була заздрість успіху українського вченого, власний егоїзм і ненависть до всього українського. Ризикуючи кар'єрою, він до останнього відстоював своє медичне кредо: лікувати хворих – це не лише робота, рятувати десятки, а може сотні людей – це обов'язок. І він стояв з цим до кінця.
Народ України високо оцінив видатного онколога Леоніда Кінзельського, який врятував життя багатьом ліквідаторам (я один із них): в 2021 році йому присвоїли звання Героя України (посмертно).
У матеріалах кримінальної справи проти колишніх керівників України, виправдовуючи підозрюваних у зловживанні владою і службовим становищем, було зазначено, що керівництво УРСР разом з республіканськими структурами цивільної оборони були практично позбавлені можливостей приймати самостійні рішення. Всі питання, пов'язані зі встановленням причин катастрофи на ЧАЕС, радіаційної безпеки, евакуації населення й ліквідації наслідків того, що сталося, вирішувалися тільки після консультації з Москвою. Водночас, напередодні першотравневої демонстрації був припис, що керівництво республіки повинно діяти залежно від радіаційної обстановки.
Наприкінці квітня 1986 р. стало відомо, що радіаційний бруд до столиці України вперше потрапив на колесах транспорту із зони враження, і що процес цей триває і триватиме. Київська міська санітарно-епідеміологічна станція жорстко поставила перед керівництвом міста питання про необхідність зупинити в'їзд забрудненого транспорту, бо якщо цього не зробити, населення доведеться евакуйовувати.
На основних 8 в'їздах у м. Київ було виставлено дозиметричний контроль. Машини мили просто на узбіччях доріг. Радіонукліди бурхливим потоком з промивними водами потрапляли в незахищене природне середовище.
У ті перші дні Чорнобиля неймовірно тяжкі наслідки аварії загрожували перетворитися на повсюдну екологічну катастрофу. Загрожували, зокрема, і глобальним забрудненням як відкритих водоймищ, так і підземних водних горизонтів. Тому на забруднених територіях проводили масштабні водозахисні роботи, локалізовували всі можливі джерела забруднення, насамперед природні ресурси питної води.
На підступах до Києва терміново розпочалося спорудження так званих ПуСО (пунктів санітарної обробки транспорту). Це мали бути майданчики з асфальтованим покриттям, естакадою для помиву рухомої техніки, резервуари (бетонні чи металеві) для збору брудної води ємністю на 50, 100, 200 м3 і комплекси очисних споруд.
Проте інтенсивність руху транспорту була настільки значною, що за 2-3 тижні резервуари ПуСО швидко наповнювались. Воду не очищували, бо будівництво очищувальних споруд затримувалося й потребувало часу, якого не було. Наближалася драматична ситуація. Транспортний потік із зони забруднення опинився на межі зупинки. Зупинити рух транспорту означало зупинити постачання Чорнобиля конче необхідними вантажами. Штаб цивільної оборони (ЦО) опинився в надзвичайно складному становищі. Критична ситуація потребувала неординарних рішень. Керівництво Києва і цивільної оборони міста були готові розглядати будь-які пропозиції. І така пропозиція надійшла від науковців КПІ Олександра Петровича Шутька та Анатолія Дмитровича Крисенка. Невдовзі ми залучили й нашого колегу Віталія Павловича Басова.
Варто сказати, що проблема очищення стічних вод від радіонуклідів нам була знайома. О.П. Шутько на той час завідував лабораторією нових хімічних реагентів очистки води, В.П. Басов і я – фахівці в галузі радіаційної хімії розчинів. Усі троє захищали дисертації на кафедрі фізичної і колоїдної хімії КПІ.
На фото: В.П.Басов біля витратоміра для дозування реагентівКажуть, успіх приходить до тих, хто до нього готовий. Багаторічний досвід роботи вчених-радіохіміків дозволив нам оцінити якісний склад радіонуклідів атомного реактора. Більшу їхню частину становили короткоживучі ізотопи, які за декілька днів мали розпастися, що спрощувало схему очистки радіоактивних стоків.
Пригадався промовистий вислів "Нема старих тем, є нові підходи до їхнього вирішення". Саме так і було. Визначивши нуклідний склад забруднених вод, протягом декількох робочих днів ми розробили рецептуру дієвих реагентів і спроєктували мобільну рухому установку для дезактивації води (УРДВ-1) на базі автомобіля КрАЗ. Його швидко змонтували на виробничих об'єднаннях ім. Артема та "Ленінська кузня".
Запропонована нами технологія знешкодження радіонуклідів не потребувала спеціальних очисних споруд. Мобільне устаткування доставляло реагент і проводило технологічні операції. Дезактивація води здійснювалась безпосередньо в ємностях-накопичувачах. За 1,5-2 години після обробки брудних стоків радіоактивна речовина осідала на дно, а дезактивована вода після відстоювання відповідала нормам на межі допустимих концентрацій (ГДК).
Ефективність цієї технології була перевірена в Інституті ядерних досліджень НАН України. Розробка здобула позитивну оцінку та була рекомендована до застосування. Штаб ЦО м. Києва сформував "Групу дезактивації води", до складу якої увійшла четвірка вчених – О.П.Шутько (мозковий центр групи), А.Д.Крисенко, В.П.Басов, аспірант Л.П.Малахов, – також членами групи стали радіолог СЕС В.К.Ковтуненко, водії та апаратники. Загалом – 10 людей. Неоцінимий внесок у роботу групи зробили офіцери ЦО Г.А.Кулаєв, Б.Г. Петращук, О.А.Буровенко, В.Ф. Зінкін.
І почалися наші нелегкі будні зі щоденними виїздами на Чорнобильські об'єкти. Ми як вчені радіохіміки, безумовно, усвідомлювали всі можливі наслідки роботи в зоні радіаційної небезпеки. Проте це був час, який обрав і покликав нас до служіння людям, час реалізації творчих задумів, час злетів і подвигів. Нами керувала гуманістична мораль, ми розуміли свою відповідальність як перед нинішнім, так і перед прийдешніми поколіннями, відповідальність за життя наших дітей та онуків, які житимуть на цій землі.
Упродовж 1986-87 років група працювала на ПуСО Київської області, в 30-кілометровій зоні на помиві техніки Південно-Західної залізниці, Білорусі.
У 30-кілометровій зоні, за яку відповідали служби московського міністерства середнього машинобудування, були впроваджені елементи наших розробок.
Про роботу вчених КПІ писала центральна преса колишнього союзу, зокрема газети "Правда", "Правда України" та інші відомі часописи. Наша технологія отримала офіційну назву "Технологія КПІ". Були створені науково-документальні фільми "Радіаційний щит Києва" (1987 р.), "Чорнобиль. Все тільки починається" (2016 р.). Ми стали відомою групою в СРСР. До нас приїздили за досвідом із Білорусі – там також використовували нашу технологію.
За період роботи тільки в Київській області було очищено близько 50 тисяч м3 високоактивних помивних вод. Відпала потреба в будівництві мережі раніше запланованих дороговартісних стаціонарних очисних споруд на ПуСО м. Києва і Київської області, що дозволило заощадити державі понад 18 млн рублів (у цінах 1986 р.). На той час це були дуже великі гроші.
У подальшому розроблені фахівцями КПІ технологія очистки забруднених радіонуклідами помивних вод і мобільне устаткування були запроваджені в формуваннях ЦО держави.
У 1987 р. розробка була відзначена золотою, срібною та бронзовою медалями ВДНГ СРСР, а в 1989 р. висунута інститутом на здобуття Державної премії України в галузі науки і техніки.
Оцінюючи роботу групи вчених КПІ у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, слід наголосити, що тоді було обрано найбільш раціональний шлях розв'язання проблеми очищення дуже великих об'ємів сильно забруднених радіонуклідами вод. Вирішено проблему забезпечення безперебійної роботи транспортної магістралі, яка сполучала 30-кілометрову зону з "великою землею".
Вдалося не просто закрити один із шляхів забруднення екосистеми м. Києва, а змінити стратегію захисту довкілля від глобального забруднення, зокрема водних горизонтів.
Низка заходів із захисту екосистеми м. Києва (рясний полив міських вулиць, вивезення опалого листя в 1986 р., регулярне миття і прибирання побутових та житлових приміщень) відіграла важливу роль у значному зменшенні радіонуклідного забруднення і дозового навантаження, спричиненого аерозолями з довгоживучими радіонуклідами, гарячими частинками. На даний час радіаційний фон навколишнього середовища не становить загрози для населення.
Значно шкідливішими є різні хімічні забруднення, а також радіофобія, що спричиняють хронічні стреси, наслідком яких можуть бути як імунні порушення, так і генетичні мутації, що призводять до онкологічних наслідків.
Крім значної економії матеріальних і фінансових ресурсів, було збережено здоров'я та, головне, життя багатьох сотень або навіть тисяч людей репродуктивного віку, яких планувалось направити в радіоактивну зону на будівельні роботи, а також для налагодження й обслуговування очисних споруд.
Наприкінці 1987 р. "Група дезактивації води" завершила свою роботу і була розпущена. Кожний із учасників повернувся на свою основну роботу.
На початку матеріалу я вже писав про те, що Чорнобиль зруйнував чи просто змінив долі багатьох людей. За час нашої майже 1,5-річної Чорнобильської "одіссеї", Москва, оцінивши стратегічну перспективу галузі, створила перший в СРСР Інститут неводних розчинів (м. Іваново). Фінансування робіт з розробки новітніх систем джерел струму, якими займалася науково-дослідна група Ю.А.Карапетяна в лабораторії радіохімії КПІ, припинилося. Наші творчі плани і задуми стали нездійсненними. Примха чи зиґзаґ долі? Хто зволікає – той втрачає...
Проте життя триває. Для науковців, людей творчих професій напружені чи навіть екстремальні життєві ситуації подекуди стають подарунком долі. Так сталося в драматичні дні Чорнобильської катастрофи під час подолання критичної ситуації на ПуСО транспорту, так сталося і в постчорнобильський період. Робота нашої групи на полях Чорнобиля, її фактично благодійна справа сприяла здійсненню наших подальших наукових задумів.
…Кажуть, "яскраві зірки мають яскраві траєкторії". О.П. Шутько захистив докторську дисертацію. Результати діяльності групи вчених КПІ в Чорнобилі стали відомими на рівні керівництва колишнього Радянського Союзу, що допомогло створити на базі КПІ першу в Україні кафедру промислової екологічної спрямованості, яку О.П. Шутько і очолив. Кафедра працює вже 39 років. За час її функціонування було створено потужну школу молодих вчених, інженерів-екологів промислового спрямування та охорони навколишнього природного середовища. Фактично, кафедра стала яскравим пам'ятником групі вчених, які тали першими в КПІ ліквідаторами наслідків катастрофи на ЧАЕС.
Минуло 40 років від тих трагічних чорнобильських днів. Про них написано безліч статей, книг, мемуарів, створено документальні та художні фільми.
У літописі Чорнобиля сторінка мого життя як на долоні. З часом забуваються імена, проте я пам'ятаю обличчя людей, з якими зустрічався та працював, їхні вчинки. У вирі тих подій я не пригадую негативних персон. Тоді вони просто ховалися від страху.