"Київський політехнік" вже повідомляв про те, що Вчена рада університету 11 листопада минулого року ухвалила "План дій з імплементації принципів гендерної рівності в практику діяльності Національного технічного університету України "Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського" на 2025-2027 роки". Наказом №НОД/53/25 від 21.01.2025 р. цей документ затвердив ректор Анатолій Мельниченко. У "Плані дій…" сформульовано низку стратегічних цілей гендерної політики університету, які він має досягти до 2027 року, та намічено низку дій та заходів, які задля цього слід здійснити. Серед останніх – і освітні заходи із застосування в листуванні та діловому спілкуванні фемінітивів. Що ж таке ці фемінітиви, звідки вони взялися і навіщо потрібні? Коротко розповідаємо про це.
📰
Швидше за все, наші читачі вже стикалися з поняттям "фемінітиви" або "фемінативи" (від лат. fеmina– жінка, fеminіnus – жіночий). Це група слів жіночого роду, зазвичай парних до слів роду чоловічого, що позначають професійну належність жінок, їхні посади, сфери діяльності, родинні зв'язки тощо. Фемінітиви виринули в нашій мові порівняно недавно, і тепер на газетних шпальтах (у тому числі й на сторінках "Київського політехніка"), в радіо- та телепередачах, у відеоблогах і в усному мовленні все частіше можна зустріти поки що не дуже звичні для ока і вуха видозміни знайомих назв. Скажімо, в розповіді про жінку, яка успішно займається науковими дослідженнями і викладає у виші, комусь здається дивним, або й дратує, слово "доцентка" замість "доцент". Те ж саме можна сказати про використання слова "малярка" замість "маляр" (при цьому, зауважимо, слово "художниця" нікого не дивує), "агрономка" замість "агроном" тощо.
Словосполучення "виринули в нашій мові" , а не "нещодавно з'явилися", обрано в попередньому абзаці невипадково: насправді, в українській та й у інших слов'янських мовах фемінітиви побутують і активно використовуються з давніх-давен. Наприклад, перший друкований у Вільні 1596 року українсько-церковнослов'янський словник "Лексіс…" Лаврентія Зизанія вже містив сім жіночих назв – горбата, дочка, медведиця, молодиця, невістка, скорчена, сляка (скривлена). А в "Словнику української мови" Бориса Грінченка, виданому в 1907-1909 рр., за підрахунками науковців, фемінітивів уже 935. Але, насправді, в живій розмовній мові їх було і є значно більше.
Понад те, кожен і кожна з нас зустрічали і використовували їх не один раз. Не вірите? А чим, як не фемінітивами є такі знайомі нам слова "вчителька", "секретарка", згадана вище "художниця", "мешканка", "письменниця", "спортсменка", "господиня" чи "перекладачка" та інші, які ви й самі можете пригадати?
Недарма ж у "Історичному словнику фемінітивів української мови", що його уклала доцентка кафедри української мови Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Марія Брус, загальна кількість фемінітивів становить близько 8000! "Фемінітиви мають індоєвропейське походження, тобто вони почали формуватися ще в період спільного розвитку індоєвропейських діалектів, який надто віддалений від нашого часу і найменшою мірою реконструйований, порівняно з іншими дописемними етапами", – зауважила Марія Брус 2021 року в інтерв'ю Радіо "Свобода".
Утім, за радянських часів ця суто мовна категорія виявилася "небажаною". Скажімо, питання фіксації в новому українському правописі фемінітив стало предметом дискусії про такі слова та жіночі прізвища, що розпалилася на Всеукраїнській правописної конференції 1927 року. З огляду на все більше входження жінок у професії та види діяльності, які до того вважалися чоловічими, більшість мовознавців висловлювалися за впровадження відмінювання та варіативності назв видів діяльності – у формах, властивих українській мові. Категорично проти виступали активістки відділів "з роботи з трудящими жінками" комітетів КП(б)У ("жінвідділів") і надзвичайно далекі від мовознавчих питань компартійні функціонери. Їхня позиція визначалася насамперед тим, що в російській мові утворені за допомогою суфіксів фемінітиви використовувалися і використовуються рідше, ніж в українській, часто-густо мають дещо зневажливий чи іронічний до жінок відтінок, або й змінюють значення слів, від яких походять. А українська, на думку "мовознавців з партквитками", мусила взорувати на російську. Хто, зрештою, у тих баталіях переміг, стає зрозумілим, коли гортаєш Український правопис 1933 року з передмовою тодішнього першого заступника наркома освіти УСРР Андрія Хвилі, написаною у формі політичного доносу на авторів Харківського правопису 1928 року ("скрипниківки"). Власне, про необхідність зближення нашої мови з російською й послідовного "очищення" української від деяких її питомих особливостей компартійні діячі твердили впродовж практично усього періоду існування СРСР, але це вже інша тема.
Та хай там як, але у виданому в 1924-1933 роках за редакцією академіків ВУАН Агатангела Кримського та Сергія Єфремова "Російсько-українському академічному словнику" було вміщено й назви жіночих професій та видів діяльності, серед яких були й такі, як "делегатка", "інструкторка", "інспекторка", "друкарка", "мулярка", "лікарка", "викладачка", "професорка", "демократка", "виборниця", "законодавиця", "заступниця" та інші. Щоправда, світ побачили лише перші три його томи, а останній четвертий було знищено як "буржуазно-націоналістичний". Невдовзі з тим само формулюванням радянська влада заборонила й весь словник, а його упорядників репресувала.
Отож, починаючи з 30-х і до кінця 90-років ХХ століття питання мовної ідентифікації жінок на теренах України залишалися поза суспільною та науковою увагою. І, звісно, більшість фемінітивів (окрім тих, які настільки міцно вкоренилися в мові, що не було на те ради) не використовувалися в літературі, пресі та освіті як такі, що не відповідають офіційно визначеним мовним нормам. Між тим, у виданнях, які виходили в світ у діаспорі, де послуговувалися здебільшого нормами Харківського правопису 1928 року, згодом визнаного "шкідницьким", вони були цілком звичними й подиву ні в кого не викликали. Ба більше, в усній мові вони існували й у підрадянській Україні, бо повністю відповідали морфологічно-стилістичним законам української мови, однак вважалися суто розмовними.
Крига скресла лише після того, як Україна здобула незалежність. У суто "чоловічих" професіях усе помітнішою стала присутність жінок, їхнє значення зростало й у суспільному житті держави. Цьому процесові часом заважали сексистські упередження, а то й забобони, а мова цю ситуацію до певної міри цементувала. Отож проблеми гендерної соціалізації людей, гендерних стереотипів і нерівності слід було якось розв'язувати, в тому числі й мовними засобами. А втім, мова й сама реагувала на зміни в суспільному житті: у медіа, у виступах активістів і, особливо, активісток громадських і неурядових організацій (причому необов'язково гендерного спрямування), зрештою, в усному мовленні все частіше можна було зустріти і почути фемінітиви. Це пояснювалося, зокрема, й ширшим проникненням в суспільну свідомість ідей "мовної рівноправності жінки" (недарма ж визначна філологиня першої половини ХХ століття Олена Курило вважала, що жодна царина мовних явищ не відбиває так безпосередньо культурного стану певної доби, як лексика). І нарешті в новому Українському правописі, затвердженому 2019 року, було офіційно унормовано правила утворення від іменників чоловічого роду іменників на означення осіб жіночої статі (параграф 32, пункт 4).
Інша річ, що і тепер деякі фахівці вважають, що доречність уживання граматичного жіночого роду має визначатися різними функціональними стилями. Понад те, процес упровадження в мову фемінітивів супроводжується дискусією як у середовищі філологів і журналістів, так і серед людей, далеких від проблем лінгвістики. Дискусія ця то на якийсь час дещо затихає, то вибухає з новою силою, але не припиняється. Проте, водночас, з'являються нові наукові розвідки з цієї тематики, словники українських фемінітивів (у тому числі й мережеві), популярні статті й блоги.
Варто погодитися, що не всі фемінітиви приживуться, але те, що значна їхня кількість стане частиною лексичних багатств української мови – можна не сумніватися. Для тих, хто в цьому невпевнений, можна навести два приклади, які наочно демонструють, як застосування фемінітивів може спростити розуміння деяких реальних ситуацій.
Візьмемо українські прізвища. Найпоширенішими в нас є ті, які закінчуються на "-о" чи "-юк" ("-ук") та деякі інші. Скажімо, підписи "професор М.В.Дорошенко", "лікар І.Ф.Тарасюк" чи "кандидат наук В.М.Ігнатович" нічого не кажуть про стать цих професіоналів: М.В.Дорошенко може бути як Марією Володимирівною, так і Михайлом Вікторовичем, І.Ф.Тарасюк – Інною Федорівною та Іваном Филимоновичем, а В.М.Ігнатович – Валентиною Михайлівною або Володимиром Миколайовичем. То як за потреби до цих людей звертатися, як цитувати, на кого посилатися? Отож цілком очевидно, що якщо це жінки, фемінітиви "професорка", "лікарка" і "кандидатка наук" біля їхніх прізвищ були б дуже доречними.
Інший приклад. Згадаймо президентські вибори 2019 року. Тоді серед багатьох кандидатів були й такі собі Ю.В.Тимошенко (Юрій Володимирович) і Ю.В.Тимошенко (Юлія Володимирівна). І лише завдяки вживанню фемінітива "кандидатка" перед другим з них виборці могли б одразу їх розрізнити.
Наостанок зауважимо, що тема фемінітивів цим матеріалом далеко не вичерпана, адже це, напевно, та категорія української мови, що сьогодні розвивається найстрімкіше. Тому ми до неї ще обов'язково повертатимемося.